Чи застали ви й зберегли в пам'яті базарні осінні дні у Львові, Тернополі, Бродах

або Золочеві у 60-х роках минулого століття? Дражливі запахи дарів природи витали вже по дорозі до ринку, очі зупинялися на червонобоких яблуках і медово-жовтих грушах, то на оранжевих купках моркви і пурпурових пірамідах помідорів. А в господарчому ряду гул стояв, мов у вулику: тут продавали барвисті яворівські забавки -дерев'яні тріскальця, яскраво-мальовані метелики та ведмедики на коліщатках, возики; ужиткові речі -дерев'яні ложки, макогони, сита, хохлі; різноманітну кераміку - вазони, макітри, глечики, горнятка, друшляки, миски, дитячі свистунці. І серед барвистої майоліки і посуду цеглястого кольору особливо виділялася сріблясто-чорна кераміка. «Це з Гавареччини», - казав у відповідь неговіркий вуйко-продавець, розминаючи мозолясто-гудзуватими пальцями цигарку, вийняту з пачки «Гуцульські»...

Недалеко від Львова, у Золочівському районі, між селищами Олесько та Білий Камінь, у лісовій гущавині Вороняцького узгір'я, біля підніжжя Святої гори, сховалося невеличке село Гавареччина. Воно належить до тих небагатьох осередків, де споконвіку, від покоління до покоління, передавали як найдорожчу святиню секрети гончарного ремесла, де гончарний круг був невід'ємним атрибутом хатнього інтер'єру, а отвір гончарної печі темнів чи не на кожному селянському обійсті. Перше моє знайомство з легендарною Гавареччиною відбулося ранньої весни 1979 року.

Чимало легенд про тутешній край, чудодійне джерело на вершині Святої гори, яке весь час намагалися знищити «совіти», та про походження свого села пам'ятають літні люди в Гавареччині. Одну з них ще на початку 1980-х років розповіла нам старенька бабця Карольця, яка мешкала неподалік обійстя братів Бакусевичів. Понад двісті років тому гончарі, як і інші ремісники, жили в середмісті Білого Каменя. Але пані Терезії - дружині одного із князів Вишневецьких, яким належали навколишні землі, надто докучав дим, що підіймався від печей майстерень «чорними хмарами» і нібито затуляв небо над палацом. Поскаржившись князеві, вона добилась того, що родини гончарів (а їх було п'ять) переселили в ліси, які підступали майже до самого містечка. Тут і започаткувалося село Гавареччина чи Гаравеччина, як говорять місцеві жителі. І живе відтоді гончарська традиція. Змалку привчалися гавареччани до праці на гончарному крузі, виготовляючи свої нехитрі, але такі необхідні в господарстві вироби. Відомо, що в 1894 році вазони роботи гончаря Яцька Домарницького експонувались на Виставці Крайовій у Львові; на початку XX століття в селі працювало більше 60 майстрів-гончарів, випалюючи у своїх печах посуд на продаж.

...Чорна кераміка Гавареччини, або, як її іще називають; сива, задимлена чи закурена, - особлива. Коріння цього дивовижного мистецтва сягають II тисячоліття до н.е., інтенсивно розвивалось воно на всій території України. У Галичині в XIV - XVI ст.. існувало чимало осередків чорнодимленої кераміки: Потелич, Сокаль, Яворів, Миколаїв, Городок, Білий Камінь. Вона, як і барвиста майоліка, відповідала народному смакові, задовольняла побутові потреби, не порушуючи традицій і не вбираючи нічого чужого своєму духові і своїй сутності.

    Минали роки, і час поволі вносив свої корективи: самобутній глиняний посуд відтіснявся фабричним - з металу, фаянсу та скла. Як наслідок - поменшало у селі гончарів. Окрім того, як пояснював один старожил: «ще на початку 1950-х років совіти усе обкладали податками, треба було платити «секірацію» за город і за сад, за худобу і за коня, за піч і за круг, мало що не за дим... І от відбили у людей охоту займатися цим ремеслом - на горбі багато глини чи дров не натягаєш. А тепер ви дивуєтесь, чому воно відмерло, як скалічені гілки на дереві...».

Впродовж останніх десятиліть в селі працювало кілька гончарів, які, незважаючи навіть на тяжкі умови праці (майстерня Володимира Архимовичз, наприклад, розміщувалась у стайні, та фінансову скруту («на горщиках великих статків не наживеш»), продовжували справу гончарського роду. Один із них - Володимир Бакусевич, чиї роботи експонувалися на багатьох виставках, вважає свою роботу буденною і звичайною.

«Земля наша багата на глини, - затягнувшись міцним «цюком», оповідав його племінник Мар'ян Бакусевич, - «пісної» глини, яка містить багато піску, повно в наших лісах, а «масну», багату на окис заліза, привожу від Лиховців біля Сасова. Обидві маси ретельно змішуються, і з цієї суміші на гончарному крузі робиться посуд».

За своїм гончарним кругом Мар'ян Бакусевич, непоказний з вигляду чоловік, мінявся на очах: погляд ставав уважним, зосередженим, рухи (бо відпрацьовані десятиліттями) - впевненими. І на круговерті в'язкий безформний кусень глини перетворювався під його чутливими пальцями у мистецький витвір.

На обійсті гончаря, біля земляної печі, теж кипить робота. Уже висушено й вигладжено від 300 до 400 штук виробів. Тепер їх закладають рядами у горно печі для випалювання, а в менший отвір - «погрібець»-дрова: букові, грабові, березові, ясенові. Вони мають бути абсолютно сухими, бо ж температуру у горні треба довести за 800* С - «як у коваля залізо».

Милують око маленькі сріблясто-чорні шедеври гончаря Володимира Архимовича, створені для музею Олеського замку. «Випалив тисячі посудин за свій вік. Ось тільки нікому передати своє вміння, нікому продовжити давнє гончарське ремесло в Гавареччині», - сумно зітхав тоді старий.

Це й справді так. Не стало Дмитра Веслинського - одного із найвідоміших гаварецьких майстрів, вироби якого на міжнародній виставці кераміки в італійському місті Фаєнца в 1984 році були удостоєні Золотої медалі, а фоторепродукцію одного з вазонів поміщено в каталозі найкращих керамічних виробів народів Європи. Пішов із життя, забравши з собою не одну таємницю гончарської справи, Володимир Архимовим. І залишилась у селі наприкінці 80-х років XX ст. діючою лише одна піч на двох умільців - Володимира та Мар'яна Бакусевичів. Але й вони вже літні люди - їм далеко за сімдесят. Останнім часом згадав батьківську науку сімдесятисемирічний Степан Гарбузинськсий, який не торкався гончарного круга майже два десятки років. (На жаль, коли писався цей матеріал, нікого із них серед живих уже не залишилося).

Перший крок до мети - відродити традиції давньої гаварецької кераміки, привчити молодь любити ремесло своїх дідів і прадідів - було зроблено. А з початком 1990-х років студенти Львіської академії мистецтв та Коледжу декоративно-ужиткового мистецтва ім.. І. Труша теж зацікавились неоціненним досвідом старих майстрів - виїзди на пленери до Гавареччини, робота з місцевими майстрами допомогли не одному професійному у майбутньому мистцю-керамісту. А в селі на зміну старим майстрам у 2000 році прийшло молоде покоління - Євген та Богдан Бакусевичі і Володимир Гарбузинський та Володимир Сушанський (Правда і їм тепер поза сорок !).

...Беру по одному і уважно розглядаю чорнодимлені вироби, обережно знімаючи їх з полиць у своїй робітні. Ось старі дротовані горнці безіменних майстрів. Ось макітра і вазон роботи Веслинського. А це - посуд Архимовича: макітри, друшляки, свічники (ординарні і «трійці»). На денці - підпис майстра: «дідо Архимович» не встидався ставити своє прізвище на кераміці власного випалювання. Згадую, як прискіпливо сортував старий гончар посуд, вийнятий з печі: бив, трощив той, що мав хоч найменші ознаки браку («бо ж для людей роблю») і не годився для тривалого користування ним.

У рецензії на виставку кераміки Гавареччини, організовану тепер уже далекого 1988 року Товариством Лева, журналіст Ярина Коваль писала: «Із серії фотографій дивиться на відвідувачів виставки лагідне обличчя 102-річної жительки Гавареччини. Багато бачила ця людина на своєму віку. І бурхливий розквіт дивовижного мистецтва своїх односельців і його занепад. І гірко нашій сучасниці від того, що відійшли нащадки від одвічного ремесла, що майже не палахкотять вогнем гончарські печі і не вигартовують дзвінку красу. Та все ж у кожній зморшці благородного обличчя світиться надія, що таки отямляться внуки, правнуки і праправнуки, і заспіває під їхніми руками глина, і весело побіжить у нескінченну мандрівку гончарний круг».

І через двадцять літ - у червні 2008 року знову ожив гончарний круг на Гавареччині. Було започатковано міжнародні пленери з чорно-лощеної кераміки. Цього разу ініціаторами заходу вже були державні структури: Управління культури та туризму Львівської ОДА та Львівський державний обласний центр народної творчості і культурно-освітньої роботи. Відповідальність за організацію та проведення була покладена на провідного методиста образотворчого мистецтва Львівського державного обласного центру народної творчості і культурно-освітньої роботи Агнесу Ропецьку. Всі, кому не байдуже це давнє ремесло (а це десять художників-керамістів), могли попрацювати поруч з корінними гаварецькими гончарами, повчитися секретів їх ремесла, збагатити та вдосконалити свій творчий потенціал. Й знову почався магічний процес перетворень...

Червень 2009 року вже не створив несподіванки для мешканців Гавареччини. Гостей-гончарів вже сподівалися. Почався Другий пленер чорнодимленої кераміки. Не було вже підозрілості та настороженості до новоприбулих «спудеїв» та їх наставників. Дехто з них працював на попередньому пленері і налагоджені приятельські стосунки з Володимиром Сушанським Іваном Луковським та Євгеном Бакусевичем стали в пригоді. Майстри з задоволенням запрошували «гостей з міста»до своїх майстерень та були бажаними гостями в робітні пленеристів. А процес випалювання у глинобитних печах на лоні природи остаточно об'єднав творчі потуги місцевих та приїжджих гончарів.

На цих мажорних нотах і хочеться завершити не таку вже й веселу оповідь про долю одного із самобутніх галицьких промислів. Відродження його залежить від нас з вами, щоб не тільки музейні експонати розповідали нашим нащадкам про високе вміння І тонке розуміння краси народними майстрами, щоб не зупинився гончарний круг на Гавареччині.

Ярослав Кравченко, кандидат мистецтвознавства 10.02.2010р.